Літопис

Повна версія книги:

 

ВСТУП

Гілочка свербилозу Пахне рідним краєм.

Я його замріяно Називаю раєм.

Там Криниця Духова —

Голубе джерельце,

Ладною водицею Заспокоїть серце.

Коли до рук читачів потрапить ця книга, вони, насамперед, з цікавості, схочуть її переглянути чи прочитати. Безперечно, багато з них чули (чи читали) про Зарваницю, Гошів, Крилос, Манявський Скит, Крехів, Унів, Погоню та інші релігійні святині Галичини. Духова Криниця теж з ряду таких сакральних центрів, хоча на сьогодні трохи призабута і недостатньо розрекламована.

Щоб якось виправити цю ситуацію, я вирішив упорядкувати мате­ріали і надрукувати їх у цьому виданні.

Духова Криниця… Яке щемливе і ніжне словосполучення. Ще з ди­тинства захоплювали мене перекази старожилів про незвичайність джерела, що знаходиться недалеко села. З року в рік, з покоління в покоління люди передавали розповіді про великі відпусти, які проходили біля нього. І тоді у моїй уяві оживали віки…

Я бачив, як до джерела, напередодні свята Івана Христителя, рухалися валки возів, багато людей ішло пішки, добирались сюди, як могли, хворі і каліки. А на світанку всі вони спостерігали „чудо купання сонця“ у цілющому джерелі, яке своїм промінням заставляло воду хвилюватися. Тоді ж люди зцілювались його незбагненною силою.

А ще колись біля Духової Криниці освячували свої знамена дружин­ники князів Ярослава Осмомисла і Данила Галицького, вої боярина Дмитра Дедька і повстанці полковника Семена Височана.

Але пізніше на зміну вікам величі та слави прийшли часи занепаду і забуття.

Символічно, що відродження Духової Криниці почалося з відроджен­ням України. Саме тоді, на початку 90-х років минулого століття, я почав систематизувати зібрані відомості про Криницю, і через кілька років вони були підготовлені до друку.

Тоді начебто ніяких особливих перешкод для видання не було, проте книга так і не прийшла до читачів. І тільки тепер я, здається, зрозумів причину цього.

Якраз за останні 5-6 років Духова Криниця пережила відчутні зру­шення. За цей час її відвідало багато тисяч прочан. Тут двічі проходили районне та обласне свята Духовної пісні, відбувалися незабутні нічні чування напередодні 7 липня, а відомий прикарпатський іконописець Василь Стефурак намалював чудову ікону спеціально для місцевої цер­ковці. Із залученням цих фактів книга отримала більшу вагу.

Звісно, наступні роки принесуть для Духової Криниці щось нове, а може й вдасться реалізувати ще одну ідею, яка зараз виношується в середовищі греко-католицького духовенства Івано-Франківської Єпар­хії, — зведення біля неї монастиря. Він відкрив би нову сторінку в історії цього місця. Та це у майбутньому.

А поки що запрошуємо всіх у мандрівку до цієї свя­тині. Якщо ви ще не побу­вали біля Духової Криниці, то після ознайомлення з ма­теріалами цієї книги, спо­діваємось, вам обов’язково захочеться її відвідати. А, приїхавши до неї бодай раз, вам знову заманеться повернутись сюди.

Духова Криниця таїть у собі щось містичне, а її фе­номен у цьому плані ще не вивчено і не розгадано до кінця.

Іван ДРАБЧУК.

Розділ І

З МИНУЛОГО — В МАЙБУТНЄ

Огляд легенд і переказів

Духова Криниця — чудодійне джерело в мальовничому урочищі Виш- новець на межі земель Сільця та Єзуполя, що на Тисмениччині.

А веде до неї малопримітна шутрована дорога поміж полів, на яких влітку колосяться пшениці та жита. Коли їхати з Галича на Івано-Фран­ківськ, варто тільки повернути наліво у районі викторівської зупинки, і за 2,5 км ви опинитесь у мальовничій долині, незайману красу природи якої порушує хіба що невелика церковця. Втім, вона так гарно вписа­лась у тутешній краєвид, що уявити зараз місцину без неї неможливо.

Трохи збоку від церкви — Криниця. На перший погляд — звичайні­сіньке джерело, яких є чимало в усьому Прикарпатті. Але то лиш на перший погляд. Бо, скажіть, чи багато є у нас криниць, до яких щороку сходяться чи з’їжджаються тисячі людей, біля яких відправляються свят­кові Літургії, водою з яких зцілюються?

З незапам’ятних часів струменить це джерело, і тому не дивно, що народні перекази таїною оповили час, коли люди вперше довідались про його цілющі властивості.

Витоки криниці Духа криються у далеких віках, адже це місце — околиця княжого Галича. І лише одному Всевишньому відомо достемен­но, хто і коли викопав її — Вічну Криницю — у цій долині. У давні часи вона служила не лише напувальницею спраглим, а й оздоровлювала, бо мала у собі цілющі властивості, які люди запримітили давно.

Якщо вірити легенді, то це джерело забило несподівано на свято Різдва Івана Христителя і виринало з надр землі фонтаном. Спочатку люди навіть хотіли засипати його, але, вражені незбагненною силою, схаменулись. Пізніше біля цього джерела, як подає інший переказ, з людських душ виганяли бісів, а тих, що пройшли очищення, поселяли у Чешибісах (тепер Єзупіль). Цей переказ записано зі слів Йосипа Дани­ловича Овчара, 1923 р.н. Згодом тут відбулося ще багато зцілень, про що повідомляють перекази, що дійшли до наших днів. Так, один з них, записаний у Сільці, повідає:

„Дуже давно жила в нашому селі вдова, у якої ріс син — вродливий та розумний юнак. Однак він був сліпим від народження. Жінка ревно молилася і благала Бога зглянутися на її дитину.

Якось, повертаючись під вечір з лісу, зупинилась вона біля джерела напитися води. Раптом їй почувся голос Матері Божої: „Якщо хочеш, щоб син твій бачив, приведи його вдосвіта на це місце і промий очі джерельною водою“. Дуже здивувалася жінка, проте наступного дня, а було це 7 липня, на свято Івана, поспішила з сином до джерела. До схід сонця набрала води, вмила сина, і той враз прозрів. Радості обох не було меж. Звістка про це швидко розійшлася навколо, і стали люди приходити до джерела, вірячи, що його вода помічна“. (Записано від Вівчар Марії Якимівни, 1940 р.н.).

„Колись в давнину, коли на край напали монголо-татари — розпові­дає другий переказ,— біля Духової Криниці сталося дивовижне зцілен­ня одного воїна з дружини галицького князя.

Якось у сутичці з передовим загоном ворога загинули всі його по­братими, а він, хоча й був тяжко поранений, помчав на коні до Галича, щоб попередити князя про небезпеку. З передпліччя його текла кров і по дорозі він втратив її чимало. Коли під ним упав загнаний кінь, воїн скотився у придолинок і, відчувши страшенний біль, втратив свідомість.

Потім було видіння чи з’ява. Осяяна яскравим сяйвом постать жінки наблизилась до нього і скропила його глибоку рану краплинами води, яку набрала з недалекого джерела…

Привели до тями дружинника ченці, які мешкали недалеко. На своє здивування воїн відчув у собі сили, а коли поглянув на рану, з якої ще недавно текла кров, то побачив загоєний рубець.

Щодуху рванув він до столиці, бо згадав, чого ікав. Князь Данило вислухав воїна і дуже здивувався його чудесному зціленню. Звістка про це чудо швидко поширилась між галичанами, і почали їхати до того джерела люди з далеких і близьких околиць. Кажуть, що й сам князь Данило Галицький нерідко бував біля цієї криниці. Священики кропили водою з Духової Криниці його воїнів, а ті у битвах перемагали і угрів, і тевтонців, і зайшлих ординців“. (Записано від Дейдея Петра Григоро­вича, 1912 р.н.).

Ще один переказ каже нам, що диво Духової Криниці першими поба­чили купці, які заночували у цій місцевості, не доїхавши до Галича, на­передодні великого свята Івана Купала. На світанку вони стали свідка­ми дивовижного видовища: сонце, яке вийшло з-за обрію, торкнулось променями поверхні джерела, і його в ту ж мить охопило яскраве сяй­во. Кажуть, що то добрий небесний дух поселився і живе в цьому місці. Джерело упорядкували і відтоді стали називати його Духовою Крини­цею. Цю розповідь записано з уст Марії Матвіївни Мельник, 1911 р.н. Правда, жінка достеменно не пам’ятала всього. І ось несподівано через декілька років нам вдалось записати повніший переказ зі слів Григорія Івановича Дейдея, 1919 р.н.:

„Колись з Галича, стольного міста, виїхав караван купців. Вози були навантажені сіллю, а тому коням не легко було долати круті дороги. Шлях зі столиці в той час ішов біля самої криниці (зараз від нього зали­шився глибокий рів — І.Д.). Коли доїхали до цього місця, а це від Гали­ча зовсім недалеко, зламалось два вози.

З купцями на схід ішов один священик. Коли ті ремонтували вози, священик підійшов до криниці і помолився за щасливу дорогу. Не відо­мо для чого він опустив у воду образок Божої Матері, який мав з собою. В ту мить його засліпило яскраве сяйво, що, мов сонце, виблискувало в криниці. На це диво збіглися і купці, і місцеві мешканці. Один із купців хотів зачерпнути відром те сяйво, що мов куля плавало по воді, але не зміг, бо був, очевидно, грішним.

Тоді підійшов юнак і зачерпнув сяючу кулю у відро, обніс нею весь караван, і після цього без проблем бадьорі і щасливі купці доїхали до місця призначення. Звістку про це диво вони передавали іншим ман­дрівникам, а тому всі купці, що прямували у Галич, обов’язково старали­ся їхати біля Духової Криниці, бо це благословенне місце віщувало їм удачу, а ласка Божа, після окроплення водою зі святого джерела, суп­роводжувала їх у дорозі“.

Ще один цікавий переказ, що стосувався більш пізніх часів, було за­писано у Єзуполі від Семена Матвійовича Яцука, 1914 р.н. Десятиліт­нім хлопцем почув він історію, яку розповів один чоловік, що приїхав до криниці з Косівського району.

„Було це в часи Першої світової війни. Доля закинула цього чоловіка на воєнні дороги, і пройшов він із Січовими стрільцями з Карпат аж на Тернопілля. Деякий час його сотня стояла біля славного місця — Зарва- ниці. Написав він про це листа додому, а незабаром отримав від хворої матері відповідь (писав сільський парох, бо мати була неписьменна), щоб привіз їй син чудодійної зарваницької водиці. Набрав син наступного ранку у флягу води та й думає: „Відвезу її матері під час відпустки“.

А тим часом стрільці рушили далі. В походах і боях давав стрілець зарваницьку воду побратимам, сам пив по ковточку, а коли було тяжко поранено командира, давав і йому тої води, доки вона не закінчилась.

Зарваниця залишилась далеко, коли стрільцеві дозволили поїхати до­дому. На радощах він забув про материне прохання. Коли їхав додому, добрався до Рогатина, а звідти поїхав на Галич. Тут сів з якимось селя­нином, що їхав у Станіслав. Як виїхали з Галича, заснув стрілець на возі, і сниться йому його мати, яка чекає на сина і… чудодійну водицю. Тут і згадав син усе, прокинувся, аж скрикнув. Розповів він ту історію старо­му чоловікові, а сам зажурився. „Нічого, — каже галицький селянин, — твоїй біді можна зарадити. Є у нас тут криниця, вода якої не гірша від зарваницької“. І привіз стрільця до Духової Криниці. Набрав той води і поїхав додому.

Вмилася мати святою водою, пила її натщесерце і вилікувалась. Тіль­ки після цього сказав син, що вода та була не зарваницька, а з галицької криниці.

По війні, на свято Івана, він кожного року приїжджав до Духової Криниці і розповідав людям історію, яка трапилася з ним“.

За минулі століття вода з цієї криниці допомагала багатьом людям. Допомагала тим, які вірили в її силу, бо коли, користуватися нею без віри, дива оздоровлення не буде. Тільки віра, щира і невідступна, може помогти людині у найтяжчі для неї хвилини. На підтвердження цього варто переповісти одну бувальщину, яку розповідав колись Мафтей Кушнір, 1872 р.н.

Було це під час Першої світової війни. Полк уланів, у якому він слу­жив, стояв у Перемишлі. Якось своєму командирові, у якого сильно бо­ліли очі, Мафтей розповів, що в нього на батьківщині є така криниця, вода якої помагає від усяких хворіб. Капітан, не маючи надії на медици­ну, вирішив скористатися тією водою, тому і відправив свого улана до­дому, давши йому коня, продуктів на дорогу та місяць відпустки.

Як відомо, під час війни через Єзупіль проходила лінія фронту, а тому всі його жителі, на час воєнних дій, були евакуйовані і перебували в міс­течку Ліманова, недалеко Кракова. В той самий час, коли Мафтей приї­хав до Єзуполя, додому повернулися і єзупільчани. Село було майже пов­ністю спалене, а тому йому довелось багато потрудитись, щоб хоча тро­хи налагодити нормальне життя своєї сім’ї. Тут і став йому у пригоді кінь.

Час пролетів швидко. В постійній роботі Мафтей і забув, за чим при­їжджав додому. Але як тільки виїхав з Єзуполя, по дорозі до Сільця згадав про хворого капітана і про воду з Духової Криниці. Проте до неї — не близько, а він хотів ще до вечора поспіти до Станіслава. Та й кінь після важкої праці ледве йшов, і залишити його не можна, бо хтось вкраде… Отак, б’ючись з думками, вирішив він не повертатися, а на­брав води із Вікна, невеликого озерця біля Сільця, і привіз її в полк.

Капітан дуже зрадів, бо вірив, що ця вода — його єдиний порятунок. Він протирав очі кожного ранку, доки вона була, і незабаром йому ста­ло краще. Очі, на диво усім, перестали боліти. Найбільше дивувався, зрозуміло, Мафтей, проте він так і не повідав нікому правду про воду, доки служив у війську. І тільки через багато літ, згадуючи свою моло­дість, переказав цю історію односельчанам.

Як же так сталося, запитає здивований читач. А сталося так тому, що капітан повірив у чудодійну силу Духової Криниці, і хоча вода волею випадку була набрана з іншого місця, сила її, завдяки вірі, передалась і тій. Правда, існує думка, що Духова Криниця має підземний зв’язок із Вікном (про це дивіться нижче).

Ось яку силу має людська віра. Значить, немарно кажуть: „Вір, і віра тебе спасе“.

Розповідь про криницю не випадково розпочинається з переказів, бо якраз вони і є тим підгрунтям, на яке спирається наше пізнання історії. Адже той факт, що люди впродовж віків вірять в оздоровчу силу води цієї криниці, багато про що говорить.

Що означає назва?

Духову Криницю називають інакше Духою, Духновою, Духницею, просто Керничкою чи навіть Криницею Святого Духа. Що ж відбилось у цій назві? Звичайно, народний переказ про купців, наведений вище, не може задовольнити нас своїм поясненням. Хоч традиційно в україн­ській міфології вода, як і всесвіт взагалі, була населена духами, які слу­жили доброму чи злому началу. Вода і є першим елементом поклоніння наших далеких предків біля Духової Криниці. Бо, як писав І. Огієнко, „первісна людина рано запримітила, що вода приносить їй і природі велике добро, тому що оживлює землю і робить її плодючою. Як окре­ма стихія вода була скрізь обожнювана і як море, озеро, річка, і як джерело, криниця“.

Як свідчать пам’ятники, у слов’ян широко відоме було водопоклонін- ня, і вони вконялися і приносили жертви названим водним об’єктам.

В Україні з давніх-давен зберігся звичай на Зелені свята йти хресним ходом до криниць. Цікаво, що за традицією, перший день Зелених свят (неділя) — Духів день, Духова неділя. Другий день — власне Трійця, коли, за Біблією, у день єврейського свята П’ятидесятниці на апостолів з неба зійшов Святий Дух, і пішли вони між народи, говорячи іншими мовами, як Дух їм провіщав.

Напевно, церковне свято Трійці є пізнішим нашаруванням на давній український Духів день. Збіг цих назв наводить на думку про можли­вість того, що в давнину до Духової Криниці люди сходились саме на Зелені свята. Власне, так було б легко пояснити походження цієї назви. Чому ж тоді люди збираються тут у день Івана Купала? Це, очевидно, пов’язано з сонцем, яке і є тут другим елементом поклоніння.

Це свято (за церковним календарем — Різдво Івана Христителя) у слов’янській, ще дохристиянській традиції пов’язане із датою літнього сонцестояння, коли тривалість світлового дня найдовша, а ніч — най- коротша. Саме тоді природа північної півкулі найбільше заряджається сонячною енергією. Основні атрибути цього свята — Сонце і Вода.

Хронологічно літнє сонцестояння припадає на 19 – 22 червня, Свято Івана Купала відбувається у ніч з 23 на 24 червня як за новим (Григорі­анський календар), так і за старим стилем (Юліанський календар). Од­нак, оскільки християни східного обряду відзначають релігійні свята за старим стилем, то Купала у нас припадає на 7 липня, тобто на 13 діб пізніше. День уже коротший, але для народної традиції важливо не так це, як психологічний момент свята.

Зауважимо також, що і християнський образ Івана Предтечі, і поган­ське Купало мають об’єднавчим символом воду — Іван здійснював се­ред юдеїв „хрищення“ — очищення водою. І саме він в ріці Йордані

христив тридцятилітнього Ісуса.

З-поміж усіх духовних місць нашого краю Духова Криниця, — як вва­жає Володимир Заник, — найбільше пов’язана із святом літнього Івана. До цього фактично зводиться уся міфологія Духової Криниці, любовно відроджена місцевими подвижниками уже в 90-х роках минулого сто­ліття. Удосвіта 7 липня Сонце, що сходить, торкається промінням води в культовому джерелі, і тоді ця вода набуває цілющої сили. З глибини віків дійшли до нас перекази про чудеса зцілення водою із цього джере­ла. На Купала Сонце купається в Духовій Криниці — у цьому вислові закладено потужний, неосяжний для людського „раціо“ код, таємниця Духової Криниці.

Звідси йшов у похід Дмитро Дедько

Про Духову Криницю зібрано і записано цілий десяток оригінальних легенд та переказів, які розповідають про чудесні зцілення біля святого джерела. Зафіксовано чимало випадків оздоровлення людей уже в но­вітні часи.

І все ж ми розуміємо, чому історія мовчить про це святе місце. Але, як виявилося, і в давньому історичному джерелі є згадка про осяяну Святим Духом місцину. Йдеться про відомий похід на поляків у 1340 році. Тоді з наших земель галицьким військом на чолі з воєводою Дмит­ром Дедьком було вигнано завойовників Казимира III. Чіткого повідом­лення про те, звідки починався цей похід, немає. Однак ми переконані, що це була саме галицька околиця, де воєвода, очевидно, чекав татар, які були ним запрошені для участі у поході.

Пізніше у листі до торунської громади і купців, писаному в 1341 році, Дмитро Дедько, повідомляючи про кінець війни з Казимиром, писав: „Ми, натхнені Святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, посіяну диявольською спокусою між нами і Казимиром, королем польським“.

Нам видалося цікавим, чому в листі Д. Дедько пише не про загальне Боже благословення чи, скажімо, про опіку над військом Пречистою Дівою Марією, а виділяє саме натхнення третьої Божої Особи — Свято­го Духа. Пояснення цьому може бути таке: як ми переконані, головні сили галицького війська збиралися біля легендарної Духової Криниці, що знаходилась біля містечка Чешибіси. З історії достоменно відомо, що Чешибісами у ті часи володів Дмитро Дедько, ініціатор і організа­тор згадуваного походу. Кращого місця для збору, ніж околиця Галича, годі було шукати. Найвірогідніше, саме сюди й прибули татарські заго­ни, бо навіть броди через Дністер у цьому місці називають Татарськи­ми. Не думаємо, що ця назва лишилась би після завойовницьких походів представників того племені у подальших віках.

І ще, згідно з переказами, саме біля Духової Криниці посвячували свої полки воєводи Ярослава Осмомисла, перед поїздкою в орду (і, зви­чайно, раніше) тут побував Данило Галицький, а пізніше священики кро­пили святою водою на ратні справи полки Семена Височана. Саме тут подібний атрибут було здійснено над воїнами Дмитра Дедька і вони, натхнені Святим Духом, здолали ворога.

Цікаво, що подібна традиція не зникла і в наші часи. Як відомо, у 1995 році біля Духової Криниці посвятили свої знамена учасники наці­ональної акції „Бандерівці – 95“. Сподіваємося, що з її учасників вирос­туть справжні представники нової галицької еліти, бо вони теж відчули на собі присутність Святого Духа.

Наукові спостереження — ключ до розгадки таємниці чудотворного джерела

Впродовж останніх років про Духову Криницю в пресі з’явилось чи­мало цікавих публікацій. У них переповідались легенди та перекази, пов’язані із цим місцем, розкривались сторінки відродження святині у наш час. Звісно, що такі матеріали зацікавлюють читачів. Однак ми хо­тіли відійти від усталеної традиції і поглянути на феномен Духової Кри­ниці у дещо іншому аспекті.

Нас зацікавило, що може сказати наука про це джерело, і чи може вона відповісти на питання, чому саме його, а не якесь інше, обрали для поклоніння люди у далекому минулому?

В тому, що місцевість біля Духової Криниці була священним місцем ще за язичницьких часів, сумніву немає. Тут добре простежуються два головних компоненти вірувань наших далеких предків – вшанування сонця і води. Напевно, слов’яни-язичники використовували це місце для відзначення свята Купала, адже згадуються у літописах „игрища межью сельї“, де проводились „бесовские плясанья“ і співали „боговския пес- ни“. Очевидно, що тут наші пращури здійснювали свої поганські ритуа­ли (палили вогні, плели вінки, збирали зілля, зустрічали схід сонця і т.д). Проте з тієї величної містерії, яка відбувалась у купальську ніч, до нас дійшли тільки окремі епізоди.

Християнська церква, щоправда, викорінити їх так і не змогла. Тому на рештки прадавніх вірувань було нашаровано свято Різдва Івана Хрис- тителя, і два свята, об’єднавшись, утворили одне — Івана Купала. Язич­ники, звичайно, у таких місцях збиралися якнайдовше. Тому, можливо, з метою навернення їх у лоно християнства тут, біля Криниці, було зведе­но Іванівський монастир, згадку про який в літописі маємо з 1189 року.

І все-таки не ясно, чому саме у цьому місці збиралися наші предки, що заставляло їх приходити до криниці в одну з найкоротших літніх ночей? Безперечно, для цього мусіли бути якісь вагомі причини, а тому ми спробуємо їх простежити і окремі проаналізувати.

Як було сказано, першим елементом поклоніння людей біля Духової Криниці було сонце, оскільки слов’яни вважалися ревними сонцепок­лонниками. Народний переказ стосовно джерела зафіксував це досить чітко: на Івана сонце купається у Духовій Криниці.

Ставши на пагорбі над Криницею, ми дійсно побачимо широку пано­раму східного обрію, з-за якого сонце викочується на небо. Тобто спос­терігати за сходом сонця тут досить зручно. Але і це ще не все. У час літнього рівнодення сонце сходить з-за гори, яка знаходиться за селом Водники Галицького району і називається Магса (352 м). Походження цієї назви незрозуміле. Але той факт, що у своїй основі вона має корінь „маг“, може щось означати. Це слово у російській мові означає „чак­лун“ (до речі, запозичене воно з грецької, в латинській мові його осно­ва має значення „головний“, „багатий“, у санскриті – „великий“). Крім цього, слово „магса“ має те саме закінчення, що й слов’янські слова типу „краса”, „коса“, „роса“ тощо. Звідси важко визначити, чи є воно запозиченим, чи дуже давнім за походженням.

Кут падіння променів вранішнього сонця відносно Криниці в кінці червня — на початку липня становить 45-50°. Очевидно, для стародав­ніх „астрономів“ це мало якесь значення, якщо вони слідкували за сон­цем. Безперечно, що спостерігачами були переважно жреці. Принагід­но зазначимо, що в Єзуполі збереглося досить цікаве прізвище з тим же коренем, що й в назві Магса — Магун. Носіїв цього прізвища, напевно, можна вважати далекими нащадками згадуваних служителів дохристи­янського капища саме у цьому місці.

1 все ж Духова Криниця вабила краян не тільки цим. Спостерігати за небесними світилами біля неї наші пращури почали набагато пізніше. Спочатку вони відкрили для себе цілющі властивості води з тутешнього джерела. З приводу цього теж висловимо декілька думок.

Поблизу села Сілець, окрім Духової Криниці, є ще два не менш цікаві водні об’єкти – озера Вікно та Єзупільське (єзупільчани називають його Сілецьке). Спільним між ними є те, що, як вважається за переказами, вони не мають дна. Яким же чином можна прив’язати озера до криниці?

По-перше: і озера, і криниця знаходяться на одній лінії в напрямку з півночі на південь.

По-друге: якщо провести умовну лінію трохи південніше, то ми пот­рапимо в Козацьку долину, яка є фактично тріщиною гори, що суціль­ною смугою тягнеться правим берегом Бистриці. Таким чином, найві­рогідніше, всі три названі вище об’єкти утворилися внаслідок дуже дав­нього розлому земної кори, що спричинив вихід на поверхню глибин­них вод, які своїм складом відрізняються від усіх інших, що є в околиці. Згідно з цим, тепер легко пояснюється розповідь, наведена вище, про солдата-єзупільчанина, який їхав з-під Перемишля до Духової Криниці по воду для хворого офіцера. Повертаючись у полк після відпустки, він полінувався їхати до Криниці, а набрав води з озера Вікно, що було побіля дороги. Однак і ця вода офіцерові, як не дивно, допомогла. Ро­зуміння цього факту досі не було, та зараз ми можемо пояснити його так: хімічний склад води обох джерел мусить бути схожий, якщо вони мають спільне походження. А хто знає, чи не зв’язані вони між собою підземними лабіринтами?

По-третє: набрана з Криниці вода може зберігатися тривалий час і не псуватися. Цей факт теж підтверджує незвичайність води, а відтак і її чудодійність.

І все ж досі ми не дали відповіді на питання, чому серед названих трьох об’єктів люди обрали саме Криницю Духа? Можливо, тому, що Святий Дух є третьою особою триєдиного Бога, а це джерело — тре­тім за порядком, якщо лічити з півдня на північ. А може, тому, що це найменше джерело зуміло пробити майже трьохсотметрову площину (за Балтійською системою висот). Яким же потужним мусив бути тиск води, щоб пробитися крізь такий пласт!

І, нарешті, ще одне цікаве спостереження, пов’язане з Духовою Кри­ницею. Як відомо, вода з Криниці витікає постійно і через кілька метрів впадає у потік Вишновець. Дивно, але трохи нижче за течією вода без­слідно зникає, а згодом знову тече долиною.

Причину цього (а ми переконані, що так було віддавна) наші пращу­ри пояснити не могли. Населяючи природу різними богами і духами, вони вважали, що подібні явища пов’язані з їхніми примхами. Хоча, як припускається, саме в цьому місці є карстові порожнини, в які й попа­дає зникаюча вода, а далі знову пробивається на поверхню.

Підбиваючи підсумок сказаному, вважаємо, що Духова Криниця дій­сно має декілька особливостей, якими в давнину могла привернути ува­гу людей. Зрозуміло, що наші спостереження ще далекі від справжніх наукових досліджень і виглядають поверхневими. Але ми сподіваємось, що, можливо, з часом вони стануть відправною точкою для дійсно нау­кового підходу у вивченні цього природного об’єкта, і наука по-своєму доведе, що вода Духової Криниці має магічну силу.

Чи відновиться монастир біля Духової Криниці?

До Духової Криниці часто повертають автомобілі, що рухаються га­лицьким гостинцем з Івано-Франківська до Львова чи навпаки. їдуть до неї з усієї Галичини та з різних регіонів України. Сілецькі люди, які па­суть корів чи працюють на своїх городах, щодня налічують десятки ав­томобілів, що прямують до святині.

Та найбільше людей збирається тут на Різдво Івана Христителя – 7 липня. Уже кілька років поспіль Єзупільський деканат організовує на­передодні цього дня нічні чування, влаштовує спільні молитви та уро­чисті освячення води в Духовій Криниці. Словом, давня традиція від­пусту, про який розповідають перекази і пам’ятають старожили, від­новлюється.

Відправляються Святі Літургії і кожної неділі. Правда, у будні цер­ковця переважно буває закритою. А тому люди, які прибувають до дже­рела, не мають де помолитись, або звертаються до Бога перед зачине­ними дверима. Інші взагалі не моляться, а просто набирають води. Це в такому місці не допустимо. Адже спілкування з Богом можливе тільки через молитву.

Декілька років тому, коли почалось відродження святині, ми запро­понували відвідувачам Духової Криниці своєрідну анкету із запитання­ми про те, яким вони бачать це святе місце. Одні радили налагодити чергування біля неї, інші — відправляти Службу Божу тут у неділю та інші свята, завчасно повідомивши людей про час Богослужінь через пресу, радіо чи телебачення.

Але найоригінальнішу, і, на наш погляд, найоптимальнішу пропози­цію висловили прочани із Тернопільщини. Вони запропонували засну­вати біля Духової Криниці невеликий монастир, у якому б ченці могли спокійно молитись Богові і, заодно, оберігати та доглядати святиню. Утримуватись ченці могли б на пожертвування прочан. А, можливо, й знайшлися б меценати, які взяли б під опіку невелику чернечу обитель.

Така думка відвідувачам цього місця, очевидно, прийшла не випадко­во. Адже місцевість біля Духової Криниці наче дійсно створена для мо­литви. Для багатьох людей, що побували тут у купальську ніч і щиро помолились, проща ставала межею очищення. З цього часу в них почи­налось інше життя, насамперед у духовному плані.

Очевидно, це святе місце випромінює позитивну енергію, саме воно є джерелом Божого світла (Духу) і натхнення. Може, з часом воно і стане осередком духовного та культурного життя краю, нарівні з таки­ми центрами як Гошів, Зарваниця, Крилос, Манявський Скит, Погоня.

Тим більше, що умови для цього ніби готуються Вищим Розумом. Пе­реконайтесь самі. Переживши війни і страшні часи комуно-атеїзму, коли людям взагалі заборонялось приходити до Криниці, джерело зберегло свою життєдайну силу. Але справжнє відновлення святині відбулося, що символічно, 1990 року. Саме цей рік вважався Роком Святого Духа, і Він зійшов на людей, що зібралися біля розчищеної Його криниці. На­ступного 1991 року силами громад Сільця та Єзуполя тут будується церква. З часом упорядковується територія і сама криниця. У 1998 році до цього відпустового місця зусиллями Тисменицької райдержад- міністрації та районної ради (керівники Роман Ткач та Романія Постоля- нюк), а також Івано-Франківського цементно-шиферного комбінату (кер. Микола Круць) було прокладено шутрову дорогу і проведено лінію електропередач. Тут, у рамках підготовки святкування 1100-ліття Га­лича, відбулось обласне свято духовної пісні. Такі кроки відновлення Духової Криниці, очевидно, не випадкові.

Але повернемося до наведеної вище пропозиції щодо заснування в цьому місці монастиря. Можливо, це і стало б наступним етапом віднов­лення слави і величі цього релігійного місця. Тим більше, що ми не вик­лючаємо того, що великий монастир тут колись уже існував.

У Літописі Руському (Київ, 1990 р.) — головному джерелі нашої істо­рії — під 1189 роком згадується Іванівський монастир, що знаходився недалеко княжої столиці.

Згадка про нього подається у зв’язку з такими подіями. Ростислав Берладник, скориставшись тим, що в Галичі не було князя, спробував у ньому вокняжитися, заручившись підтримкою галицьких бояр. Проте спроба виявилась невдалою, оскільки галичани, які звали його на кня­зювання, відступили перед уграми, що несподівано захопили Галич, по­садивши у ньому королевича Андрія. Невелика дружина Ростислава, який не хотів відступати, була розбита на підступах до столиці. Самого князя „вельми пораненого і ледь живого“ було схоплено і забрано в Галич. Після цього галичани спробували визволити його і прийняти на княжіння. Однак угри, дізнавшись про це, „приклали зілля смертель­ного до його ран, і від того він помер“. Поховано його було в монасти­рі, в церкві святого Івана (ЛР, ст. 348).

Зрозуміло, що з такого короткого повідомлення категоричні виснов­ки зробити неможливо. І все ж, більшість краєзнавців схиляється до думки, що Іванівський монастир знаходився в урочищі Іванівське у су­часному Крилосі. Така гіпотеза, безперечно, має право на існування. Однак, якщо більш прискіпливо підійти до цієї проблеми, то побачимо, що історичні реалії наведеної події „відсувають“ розташування цього монастиря за межі княжого дитинця і прилеглих до Крилоської гори територій. Чому ми так думаємо?

У наведеному вище уривку досить цікавою є поведінка галичан. Спо­чатку вони зраджують Берладника, а потім, коли того захопили угри, несподівано змінюють свою думку і пробують звільнити його. Угри, „зна­ючи обман галичан“ (слова літописця), вирішили, що тримати Ростисла­ва у місті було небезпечно, і тому вони заховали руського князя в Іванів- ському монастирі, який, без сумніву, знаходився за містом. Це — пер­ший доказ, що монастир був поза Галичем. Другий доказ полягає в тому, що коли князь з вини угрів помер, останні навряд чи дозволили б хоро-

 

нити його у Галичі. Вони боялися великих заворушень з боку галичан і тому без пишних урочистей дозволили поховати тіло у тому монастирі, де він і закінчив свій земний шлях. Це знову вказує на заміське розташу­вання згадуваного монастиря. Саме тому ми вважаємо, що Іванівський монастир міг розташовуватись біля Духової Криниці, яка знаходилась недалеко Галича. Цікаво, що існує традиція приходити сюди саме на свято Івана, що може зберігати згадку про давній Іванівський монастир. Можливо, що і звідси, а не з Києво-Печерської Лаври, як передає легед- на, подалися ченці, після руйнування монастиря монголо-татарами, в гори і заснували в передгір’ї Карпат знаменитий Манявський Скит, який теж носив назву Іванівського.

Звичайно, це тільки версія, і лише археологічні дослідження могли б довести або заперечити її.

До речі, нещодавно нам до рук потрапили дані розкопок урочища Іванівське у Крилосі, які аж ніяк не підтверджують попередньої думки про існування в тому місці однойменного монастиря.

Розкопки були проведені ще у 1952 році київським археологом В. Довженком. Як дізнаємося, їх результати були дещо несподіваними. Тут не було знайдено ні храму чи келій монастиря, а двоповерхове жит­ло з багатим інвентарем світського характеру. За знахідками культур­ний шар був продатований ХІГХІІІ століттям і вчені зійшлися на думці, що то була боярська садиба. Хоча не відкидалася гіпотеза про монас­тир, який мав існувати трохи далі у лісі.

Насправді згадана споруда могла належати не боярину, а першому з відомих галицьких князів Івану Васильковичу з Теребовлі. Коли він при­був до Галича, місто ще було досить укріпленим центром Білої Хорватії, яка розпалась на кілька менших земель.

Місцеві традиції, що були тут дуже сильними, далися взнаки по від­ношенню до новоприбулого володаря. Хорватська знать не дозволила Івану Васильковичу (не виключено, що вона й запросила його на прав­ління) поселитися на священній Крилоській горі, а тому свою оселю він звів недалеко.

Так само вони повелися і з Володимирком, про якого маємо більше відомостей. Адже його двір теж стояв не на Крилосі (від Крийліс – свя­щенний ліс), а на високому березі Лімниці. Тільки після подій 1145 р., коли невдалу спробу закріпитися в Галичі на престолі зробив Іван Бер- ладник (батько Ростислава, про якого йшла мова вище), Володимирко, розправившись з боярською опозицією, поселився на Золотому Тоці. Цікаво, що окремі краєзнавці стараються приписати появу канівського монастиря згадуваному Іванові Берладнику. Однак він, перебуваючи два тижні в обложеній Володимирком столиці, навряд чи знайшов би час на заснування чернечої обителі.

Таким чином, ми думаємо, що назву урочища канівське у Крилосі варто усе ж прив’язати до імені князя Івана Васильковича, а літописний канівський монастир шукати у галицькій околиці, а саме — в районі Духової Криниці, яка розміщена за п’ять кілометрів від центру давньої столиці. Монастир, який у ті часи відігравав ще охоронно-сторожову функцію, цілком тут міг існувати.

З такою думкою погоджується і відомий археолог Ю. Лукомський. Правда, він вважає, що сліди монастиря буде відшукати важко, особли­во якщо він був дерев’яним (а це найвірогідніше).

І все ж варто бодай спробувати це зробити. Можливо, під лопатою археолога розкриється ще не висвітлена сторінка історії княжого Гали­ча, адже південно-східна його околиця по лінії Камінне — Духова Кри­ниця — Чешибіси (Єзупіль) ще й до сьогодні залишається недослідже- ною.

 

Розділ II

ВІДРОДЖЕННЯ СВЯТИНІ (За матеріалами галицьких часописів)

Ой, на Івана, ой, на Купала

На межі полів селища Жовтень* та Сільця, там, де понад 550 років тому було поселення Чешибіси, є криниця, яку називають Духнова, або Духнина чи Духова. Була колись там і капличка. Традиційним стало для жителів нашого селища та навколишніх сіл на свято Івана Купала відві­дувати ту криничку, бо вода в ній, як вважають люди, переказують ле­генди, не звичайна, а має лікувальні властивості. Навіть у застійні роки ще звечора там збиралася молодь, щоб побачити, як купається сонце, та набрати тієї святої води, а десь о 4 годині зранку туди направлявся потік дорослих. Та про криницю ніхто не піклувався і була вона в занед­баному стані.

Цього року на заклик членів сільських організації Товариства україн­ської мови імені Шевченка та осередків Народного Руху жителі Жов­тня і Сільця почистили криницю, зацементували її, зробили огорожу, пофарбували, викосили трави, а на місці каплички поставили хрест, прикрасили каплицю та хрест гірляндами з туї та живих квітів. Ще зве­чора напередодні свята туди направилась молодь, а на світанку, хоч небо оповили сірі дощові хмари, накрапав дощик, громада нашого се­лища зібралась біля церкви, звідки з хоругвами направилась до крини­ці. По дорозі приєднувалося ще більше і більше людей, які стікалися з усіх кутків Жовтня і Сільця. В руках у кожного — посудина, в яку треба набрати свяченої водиці. Дійшовши до криниці, кожен поспішав набра- * Так з 1939 по 1991 рр. називався Єзупіль.

22

 

ти води, щоб напитися і почастувати сусіда, в якого немає своєї посуди­ни, та й додому принести.

І ось під сірим склепінням неба біля хреста почалася Свята Літургія. Та погода ніби навмисне все погіршувалася, а вкінці з неба пролився рясний дощ. Але люди не розходились, доки не закінчилася Літургія та освячення води. Хоч усі змокли, змерзли, але поверталися додому збу­дженні, під враженням тієї єдності, яка зібрала їх тут під відкритим не­бом. А на грошові пожертви вирішено було на цьому місці побудувати капличку.

Тарас САЛІЙ.

(„Вперед“, 14 липня 1990 р.).

Духа Криниця

Ви бачили, як сонце купається? А я бачила. У Духовій Криниці, на Івана Купала. Кожного року 7 липня вдосвіта, до схід сонця, ми, без­турботні дівчатка, поспішали по зарошеній траві між буйними пшениця­ми до кринички, щоб не прогавити ту єдину мить, коли сонце випливає із-за стіни темного лісу і… пірнає у криничку, як вважалося, з цілющою водою.

Набирали повні банки води, пили її, вмивалися, бо вона (ми свято вірили у це) давала здоров’я, силу, вроду. Потім кидали у криницю ко­пійки, щоб ще раз прийти сюди, щоб не замулилося її джерело.

Пізніше, вже в юному віці, з ровесницями заздалегідь приходили до Духової Криниці, щоб прибрати гарну дерев’яну капличку з розп’яттям Ісуса Христа. Плели вінок з барвінку, заквітчували його польовими ма­ками, братчиками, ромашками, волошками. Причепурювали й кринич­ку, бо ж завтра зранку багато людей з навколишніх сіл: Сільця, Сзупо- ля, Крилоса, Козини прийдуть набрати свяченої води, яку в кожній хаті зберігають до наступного року.

Потім розпалювали багаття, співали пісень. Так робили наші матері, бабусі і прабабусі. Ще дідусь мені колись оповідав, що з давніх-давен до Духової Криниці на свято Івано Христителя йшли люди з усієї області. Бо вважалося, що вода з неї помагає від усіх недуг і хворіб. А показува­ли дорогу до цього місця немічні і змучені, котрі сідали перепочити, щоб знову продовжити свій шлях.

На ранок приходили всі. Відбувалося Богослужіння, потім освячува­ли воду, відпочивали, і на вечір знову навкруг влягалися тиша і спокій.

Так було завжди. Давня традиція не зникла, не зміліла, як вода у криниці. Скільки не черпають її в той святковий день, а вода прибуває і прибуває. Прозора, як сльоза, холодна, аж зуби ломить. Життєдайна!

Правда, у жорстокі часи наступу на нашу духовність „власть імущі“ спеціально знищили капличку з розп’яттям Христа, забороняли прави­ти Службу Божу. Таким чином думали знищити українську народну тра­дицію. Та надходило 7 липня, і люди знову поспішали до Духової Кри­ниці. Помолитись, набрати води. Бо як без неї?

…Світає. Йдемо з сином польовою дорогою. Тепло, свіжо. Навкруги хвилюються жита. По боках багряніють маки. Найулюбленіші квіти. За­пах лісу вже перемагає аромати поля. Гарно, благодатно. Спомини на­пливають один за одним. Колись, у дитинстві, такі ранки були настільки буденними, що й не помічалось усієї краси. Зараз це вже схоже на іди­лію. Серце щемить: втрачаємо зв’язок з полем, лісом, природою. А без такої прадавньої гармонії людина Сіріє, черствіє. Гірко.

Криничка у видолинку, як завжди, доглянута, обгороджена. Довкіл хиляться від легкого подиху вітру трави. Внизу дзюркоче потічок. На пагорбі височіє дерев’яний хрест із розп’яттям Ісуса, обвитий вінком з барвінку. Все так, як колись. І не так. Бо поруч виблискує дахом до сонця невеличка церква. На власні кошти звели її люди, щоб ще раз засвідчити собі та іншим, що народні звичаї незнищенні, як сам україн­ський дух. Так було, так є, так буде.

Велика червона куля сонця випливає із-за лісу і… пірнає у Криничку. Як у дитинстві. Над долиною лунає церковний спів…

Оксана ДРАБЧУК.

(„Світ молоді“, 23 липня 1992р.).

І пелени у високості виколисували світ

З дитинства пам’ять береже спогад. Серед літа, на світанку під Івана Купала, виринувши з такого солодкого дитячого сну, прохолодними росами бігли до Духової Криниці. Поспішали до схід сонця, щоб поба­чити, як цього дня воно купається у кришталевій її воді, аби напитися натщесерце, щоб дала вона здоров’я і снаги на цілий рік. Хотілося пот­рапити до неї першим, але так рідко траплялося, бо біля неї були уже люди зблизька і здалека, ті, хто прибув сюди ще звечора, які, уже помо­лившись, встигли і води попробувати.

Так було колись. З часом під тиском системи свято забувалось, все менше людей прилучалось до таїни криниці Святого Духа.

Та прийшли нові часи, часи відродження національної духовності, повернення до її витоків. Ще звечора над урочищем Вишновець шугали грозові хмари, а над ранок небо просвітліло, вітер гнав їх до овиду, очищаючи схід сонця. А звідусіль йшли і йшли сюди люди: з Сільця, Єзуполя, Козини, Тязева, Крилоса і з подальших місцевостей. Йшли до Духової Криниці, як колись, щоб, задивившись у її кришталеву воду, побачити схід сонця, щоб помолитись у каплиці, зведеній громадами Єзуполя і Сільця два роки тому, напитись води з підземного джерела, що з прадавніх віків нуртує живою водою.

Йшли пішки, як на прощу, їхали святково нарядженими возами, ма­шинами, а духовні пастирі вели сюди хресні ходи громад з хоругвами і хрестами. 7 липня зранку біля криниці Святого Духа почалась Служба Божа, яку провели священики навколишніх сіл. Після освячення крини­ці тисячі людей припали до її джерельної води.

А після Служби Божої над урочищем Вишновець зринули мелодії пі­сень. Великий концерт, в якому взяли участь хорові колективи Сільця, Єзуполя, Козини, вчительські і учнівські ансамблі місцевих шкіл, духо­вий оркестр з Єзуполя.

Було тут весело і дорослим, і дітям, бажаючі могли пригоститися прохолодними напоями, цукерками, печивом, якими торгували єзупіль- ські кооператори, а запасливі принесли з собою наїдки та напої і, посі­давши у затишних куточках урочища, теж святкували Івана Купала. А спричинилися до нього посильною допомогою селянська спілка „Зоря“, міжгосподарське підприємство по виробництву свинини, Сілецька сіль­ська рада.

Озвучували концерт зв’язківці однієї з військових частин Івано-Фран­ківська.

І над цим велелюдним дійством величаво пливли у високості лелеки, ніби гойдаючи на крилах мелодії пісень, благословляючи повернення свята, відродженого громадами довколишніх сіл. А вони думають уже про майбутнє: як загородити потічок, що тече урочищем, щоб створити невелике озерце, побудувати сцену з амфітеатром, як перетворити свя­то Івана Купала на традиційне свято духовної пісні. Але це все у майбут­ньому, початок якому зроблено сьогодні.

Богдан ВІВЧАР.

(„Галичина“, 9 липня 1993р.).

Свята вода дарує надію

Початок дня вітали хори птахів і голосні співи півнів. Потім була до­рога. Мокра дорога повз поля з пшеницею, вівсом, картоплею. Велика роса, вологе повітря туману і квіти на дорозі: численні ромашки, во­лошки і поодинокі маки. Це — щорічна дорога до криниці далеко у полі, що серед людей з навколишніх сіл має назву Духова Криниця. За давніми переказами, якраз біля цього джерела невідомо скільки сотень літ тому з’явилась Матір Божа, і саме вода з цього місця допомагала прозріти сліпим дітям. Один чоловік не повірив у цілющість цієї води і засипав криничку гноєм, але попри усі його спроби вода витікала з-під землі. Ніяка сила не в змозі була знищити те, що дарувала сама приро­да. Люди вірять у те, що вода з цього джерела вдосвіта на Івана Купа­ла, коли у ній купається сонце, набуває цілющих властивостей.

Цю легенду розказав парох села Єзупіль під час Вечірньої, присвя­ченої Різдву Івана Христителя, з якої і розпочинались нічні чування з 6 на 7 липня біля Духової Криниці. Сюди ввечері прийшли люди, здебіль­шого з сіл Єзупіль і Сілець. На нічні чування також були запрошені священики з сіл Побережжя і Викторів.

Після Вечірньої була спільна вечеря і концерт, який організувала гро­мада Сільця. У концерті, присвяченому святу Івана Купала, брав участь ансамбль „Світанок“ з Сільця, який виконав пісню, написану спеціаль­но до 400-ліття Єзуполя, що розпочиналося цими нічними чуваннями. Це були перші урочистості з низки інших, що відбулися протягом липня і закінчилися на початку серпня.

Протягом купальської ночі з каплички, побудованої в 1991 році на місці колись зруйнованої, лунали молитви і пісні, що прославляли ім’я Господнє. Над ранок, коли вже стало світати, до Духової Криниці поча­ли надходити люди, щоб набрати цілющої води. Дивлячись на те, як жінки, чоловіки і діти вмивали нею обличчя і місця, які найбільше бо­лять, я розуміла, що саме ця вода дарує їм надію на оздоровлення, на­дію на те, що їхня душа, так само як і тіло, очиститься від болю. Верви- ця до Матері Божої, яку на світанку промовляли діти, знаменувала со­бою те, що давній звичай, пов’язаний із Духовою Криницею, має про­довження.

Різдво Івана Христителя (у народі — свято Івана Купала) у східному християнському світі має давню традицію. Маючи ще язичницьку осно­ву, а саме поклоніння воді, сонцю і вогню, яке не змогла викорінити Церква, нагадує нам, що культура кожного народу — це дивна гармо­нія минулого і сучасного. Свято Івана Купала завершує сонячний літній цикл, це найбільший вияв сил природи, це період її найкращого розкві­ту. У цей день Церква святкує Різдво Івана Христителя, останнього з пророків і першого з апостолів, святого, якому випало охрестити Ісуса Христа, і який своїм героїчним та водночас мученицьким життям і смертю довів вищість віри і любові у житті людини. У проповідях священики, які відправляли Святу Літургію, наголошували на тому, що життя Івана Христителя повинно стати прикладом для всіх, що людське життя ос­новане в першу чергу на вірі, надії і любові до Бога. Освячення води та ікон Гошівської Божої Матері відбулося вже зранку, коли яскраво на небі світило велике колесо сонця, а дощ, який нагадував про себе про­тягом Святої Літургії, закінчився великою веселкою на небі — знамен­ням Господньої прихильності.

Галина СОБКО. („Вперед“, 9 липня 1997 р.).

„Де трави схилились, умиті росою…”

Духовна пісня біля Духа Криниці. Ці два поняття споріднені не лише словесно. Минулої неділі вони знайшли своє реальне втілення у святі, яке відбулося неподалік Єзуполя і Сільця в тихому урочищі Вишновець, біля цілющого джерела, з якого сотні літ десятки поколінь черпають життє­дайну силу здоров’я і снаги.

Давні перекази, як пише в своєму дослідженні історик і поет Іван Драбчук, „таїною оповили час, коли вперше люди довідались про його (джерела — ред.) цілющі властивості“. Із покоління до покоління пе­редавала народна традиція розповіді про сліпого юнака, який зцілив­ся, умившись водою з Духової Криниці; про незрячого хлопчика, яко­го загубили батьки, тікаючи від татарської навали, а він, почувши Го­лос, дістався до джерела, вмився водою і прозрів, а наступного дня батьки, що вже не сподівалися побачити свою дитину, знайшли її жи­вою і дужою; про купців, які, не доїхавши до Галича, заночували біля джерела, а вдосвіта, з першим промінням сонця, побачили дивовижне сяйво, що променилося від криниці. Дослідники вважають, що люди знали про цілющі властивості Духової Криниці ще з „поганських“, дох­ристиянських часів, і йшли сюди в день літнього сонцестояння на Ку­пала, котре уже в християнській традиції поєдналося із празником Різ­два Івана Христителя.

Відродження давньої традиції, повернення до народної святині спів­пало із першими кроками незалежної Української держави, хоча і в ра­дянські часи йшли сюди люди з навколишніх сіл, йшли, незважаючи на можливі неприємності, вчителі і комсомольські активісти, поширювали­ся усні оповіді про купальські чування біля Духа Криниці.

Кілька років тому взимку виникла ідея проведення заходів районного масштабу біля джерела. „Духовне відродження“ — порожні звуки без коріння, без традиції, без святині. Такою святинею у нас, нарівні з Гоше- вом, Зарваницею, Погонею, Манявським Скитом є Духова Криниця.

Районна влада при підтримці правління цементно-шиферного комбі­нату, фірми „Інкорд ЛТД“ взялася упорядкувати це місце, обладнати дорогу, провести електроосвітлення і, безумовно, благодатним став задум проведення тут, напередодні Івана Купала, свята духовної пісні.

На запрошення взяти участь у святі відгукнулися тринадцять хоро­вих та вокальних колективів (включаючи й господарів — Єзупільський хор під керівництвом Михайла Парипи, хор та вокальний ансамбль дів­чат із Сільця, якими керує Василь Величко): жіночий вокальний ансамбль з Клубівців (керівник Марія Палагіцька), хор церкви Архистратига Ми­хайла з Угринова (керівник Любомир Кузьменко), Лисецький хор під керівництвом священика Василя Федорака, хор Івано-Франківського автобусного парку (керівник Богдан Бойчук), Народний жіночий вокаль­ний ансамбль будинку культури с. Підлісся (керівник — заслужений ар­тист України Роман Лапко), жіночий вокальний ансамбль с. Загвіздя (керівник Анатолій Серемчук), Народний самодіяльний хор „Дзвін“ з Тисмениці (керівник Мирослава Василюк), Народний самодіяльний хор с. Братківці (керівник Микола Олексюк), Народний самодіяльний хор „Дзвін“ с. Ямниця (керівник — заслужений працівник культури України Роман Долчук), Народний самодіяльний чоловічий хор з Бурштина (ке­рівник — заслужений працівник культури України Євген Падучак).

Зранку 5 липня валки машин та автобусів рухалися двома польовими шляхами — від Єзуполя і Сільця — до урочища Вишновець. Небо то хмурилося хмарами, сипало дрібним дощем, то відкривало завісу сон­цю. Люди йшли до святині, йшли на прощу біля Духової Криниці, яку відправляли декан Єзупільський УГКЦ Василь Гнатківський та парохи з навколишніх сіл; клякали на вологу землю, йшли до джерела, аби за­черпнути цілющої води.

Власне хорова частина свята тривала більше трьох годин. Відкрила її голова районної ради Романія Постолянюк, зі словами привітання до при­сутніх звернулися о.-декан В. Гнатківський, голова Тисменицької РДА Р. Ткач, голова Галицької РДА В. Крук, директор обласного центру на­родної творчості В. Олексюк. А потім залунала над Вишновцем пісня, яка стала своєрідним гімном свята:

…Духа Криниця — чиста водиця.

Душу мою ти сріблом зціли Духа Криниця знову присниться,

Йшли сюди прадіди — підуть сини…

І линув духовний спів, який став прелюдією до Купальської ночі, до світанку 7 липня, коли сонце торкнулося води, і вона, освячена Божим духом, дарувала втіху тим, хто з надією і молитвою доторкнувся до ці­лющого джерела.

Кажуть, скільки б не черпали воду з Духової Криниці, вона ніколи не міліє, вона невичерпна. А для багатьох саме тут і є джерело світла і натхнення.

Мабуть, трохи дивно звучить сьогодні таке поєднання: економіка і духовність. Про це ми спілкувалися з Валентином Валентієвим, дирек­тором фірми „Інкорд“, людиною, яка щиро зацікавлена в тому, аби ніко­ли не заросла стежина до Духової Криниці.

— Ми, здається, не там шукаємо корінь, першопричину нашого роз­витку. Прагнемо грошей і забуваємо про вище, про духовне. А треба, щоб праця мала духовне втілення. Для мене Духова Криниця — це та домінанта, від якої треба починати всю розбудову, це святе місце. Кіль­ка років тому, о третій ночі, я приїхав сюди, зачерпнув цієї води і ніби переступив межу, пройшов освячення. Я цілком підтримую Романа Тка­ча в його починанні зробити це місце таким, аби до нього йшли звіду­сіль. Тут має постати церква, і якщо українська влада не знайде іншого духовного, вічного, а не придуманого джерела, нехай приходить сюди.

 

Ніякі суєтні людські справи, ані війни, ані диктатури не занапастили Духової Криниці — вона споконвіків струменить цілющою водою. Йді­мо до неї.

Володимир ЗАНИК.

(„Вперед“, 11 липня 1998 р.).

До Духової Криниці по очищення душ

Свято Духовної пісні, яке щороку відбувається на Тисмениччині по­близу Духової Криниці, на межі Сільця і Єзуполя, вже можна назвати традиційним. Минулої неділі, напередодні купальської ночі та дня свя­того Івана Христителя, на зеленому майданчику урочища Вишновець, біля каплички, на честь цілющого джерела лунав спів до Бога.

Святкування розпочалося Святою Літургією, яку почергово відправля­ли парохи Єзуполя і Сільця — отець Ізидор та отець Василь. У своєму напучуванні віруючим, яких у той день чимало зібралося на святому місці біля Духової Криниці, священики говорили не лише про празники, але й про обов’язок доглядати і зберегти чудодійне джерело, адже, починаючи з перших теплих місяців весни і до пізньої осені, сюди зі своїми прохання­ми та надією на поміч йдуть прочани з усіх куточків нашої області, приїж­джають паломники з Тернопільщини, Закарпаття, Чернівецької, Сумської областей, з Київщини. На жаль, каплиця біля Духової Криниці часто бу­ває зачинена, і люди не мають змоги звернутися до Бога у своїй щирій молитві. Тому вирішено, що, починаючи з липня, двері каплиці відчиняти­муться щодня о 10 годині ранку, і біля джерела чергуватимуть парафіяни обидвох сіл.

Після Літургії розпочалося пісенне свято. На сцену, влаштовану на майданчику перед каплицею, один за одним піднімалися самодіяльні ко­лективи, а глядачі розташовувалися на схилі урочища, утворивши своє­рідний амфітеатр. Поряд із дорослими, посрібленими сивиною старши­ми хористами, мелодії пісень вдячності Богу та прохань Його заступ­ництва захоплено виводила молодь, віршовані молитви декламували учні молодших класів. Участь у святі Духовної пісні взяли 11 колективів ху­дожньої самодіяльності нашого району. Гостями свята, зорганізовано­го Тисменицькою РДА та районною радою, районним відділом культу­ри, сільською радою і Народним домом Єзуполя, були галичани — хор церкви Різдва Христового міста Галича (керівник Й. Мельницький) та народний самодіяльний хор „Горицвіт“ селища Більшівці (керівник

 

С. Хомин). Усі колективи — учасники свята — були нагороджені почес­ними грамотами райдержадміністрації, а також грошовими преміями. До проведення свята доєдналася виїзна торгівля, на лотках якої, окрім прохолоджуючих напоїв, було і міцніше питво. Дехто скористався мож­ливістю відпочити — дим від шашликів піднімався за спинами хористів. Незважаючи на подібні моменти, свято Духовної пісні, яке зібрало в основному глибоко віруючих людей, здається, виправдало очікування організаторів і самих учасників фестивалю.

Зайшовши до каплички, зачерпнувши та напившись води із Духової Криниці, повторюючи разом з усіма присутніми слова молитов, відчува­лось, як від щоденної суєтності очищається душа. 1 справді хотілося спі­вати.

Наталія КУШНІРЕНКО. („Вперед“, 9 липня 1999 р.).

Сюди кличе віра

Уже позаду рубіж третього тисячоліття, а Духова Криниця залиша­ється святинею усіх спраглих, що потребують Божої допомоги. Чому знов і знов люди проходять десятки кілометрів, щоб тільки умитися й напитися цілющої водиці? Чим вражає вона тих, хто вперше потрапляє до Кринички? Свіжість повітря, насиченого ароматами поля і лісу, без­межність роздолля і найголовніше — віра. Так, саме вона стимулює нас жити, сподіватися на краще, підштовхує до творіння вічного, до пошу­ків свого щастя. Але не в матеріальних благах воно, а в радісній усмішці близької тобі людини. Невже, подивившись на таке обличчя, ти не про­світлієш? Коли поряд з тобою хворий хтось із батьків, дітей чи друзів, то ніщо на світі не тішитиме тебе. Тому саме віра у виздоровлення близь­ких веде людей до Духової Криниці. Адже з її виникненням пов’язано чимало переказів, які прийшли до нас із глибини віків.

Так само багато століть поспіль з усіх усюд ішли до того джерела люди, щоб напитися джерельної водиці, вірячи, що вона оздоровить їх, зцілить. Пізніше священики з навколишніх сіл почали відправляти тут Святу Літургію, а молодь збиралася на нічні чування. Та всьому покла­ла кінець Друга світова війна. Безбожники, що після неї запанували в Україні, доклали чимало зусиль, щоб знищити святиню: засипали гли- ною, піском, гравієм і навіть перегноєм. Але струмінь води все одно пробивався крізь перешкоди, і на воді разом із променями ранкового сонця з’являвся образ Божої Матері. Вона була вся в сльозах і благаль­но простягала руки до небес. Розказують, що й тепер з’являлася біля кринички скорботна Діва Марія, і знов Її обличчя засмучене. Люди го­ворять, що це через наші гріхи, які переповнюють чашу страждань.

Та які б перешкоди не довелося здолати, Криниця живе. Цього року, як і завжди, 7 липня біля неї відбулись святкування Різдва Івана Христи- теля. Вісім священиків на чолі з деканом Єзупільським о. Богданом Ку- рилівим відправили Службу Божу, під час якої чимало прочан відбули тайну Сповіді і прийняли Причастя. Люди, що прибули до Духової Кри­ниці ще звечора, 6 липня, вранці зустріли неймовірний схід сонця. Воно викотилося на небо, а потім тричі пірнуло у Криничку. Скупавшись на плесі води, сонце оповило відблиск у вигляді хреста. Вражені прочани, як після тривалої спеки, припали до джерела, набираючи води і кидаю­чи срібні монети, щоб знову сюди повернутися.

Після Святкової Літургії відбувся концерт духовної пісні, підготовле­ний місцевими аматорами.

Ірина СЕРЕДКЖ. („Нова Зоря“, число 29-30 за 2001 р.).

Дух святої води і пісні

У тихому мальовничому куточку, на межі сіл Єзупіль та Сілець, б’є невичерпне джерело життєдайної води, яке називається Духова Кри­ниця. Про нього складено багато легенд. Одна з них розповідає, що давно, коли на наш край нападали татари, люди ховалися від них у ро­вах цього урочища, куди вороги ніколи не добиралися. Але одного разу загін завойовників з’явився дуже близько. Люди кинулися ховатися в ліси. Утікаючи, одна сім’я не помітила, що залишила безпомічного слі­пого сина. Татари обминули долину, а хлопчик довго кликав батьків, врешті змучився і заснув.

1 побачив дивний сон. Хтось говорив, аби він дістався до джерела і вмився. Хлопчик прокинувся і почув, що недалеко дзюрчить вода. Під­повз до неї, протер водою очі. В очах зробилося сіро, але він, змуче­ний, знову заснув. 1 знову голос сказав хлопцеві промити очі. Той про­будився і ще раз умився холодною водою. Коли ж відкрив їх, то сам не зрозумів, що сталося: він прозрів. Батьки, які повернулися і не надіяли­ся застати дитину живою, побачили її зрячою. Про диво, що сталося, вони всім розповідали. І почали з’їжджатися звідусіль до того джерела люди, щоб набрати чудотворної водиці, помолитися. Ідуть і сьогодні.

Уже стало доброю традицією проводити в цьому надзвичайному міс­ці свято духовної пісні. Цього року до нього готувалися дуже ретельно. Всі заходи здійснювалися під патронатом Тисменицької райдержадмі- ністрації, зокрема її голови Володимира Семеніва та його першого зас­тупника Володимира Єфімчука. Багато спонсорів відгукнулися на про­позицію допомогти упорядкувати святе місце. Це ВАТ „Хутрофірма „Тис- мениця“ (Іван Артемович), СП „Тикаферлюкс“ (Богдан Дарчин), ВАТ „Тисменицягаз“ (Євген Секрета), районне дорожнє державне підприєм­ство (Юрій Чорнописький), ВАТ „Івано-Франківськцемент“ (Богдан За- яць), ВАТ „Фірма „Барва“ (Богдан Галюк), Івано-Франківське управлін­ня осушних систем і протиповеневих споруд (Володимир Пустовіт), ПКФ „Марс“ (Ігор Безус), ТзОВ „Інтербур“ (Мирослав Білецький), ВКФ „Тис- меницябудгаз“ (Василь Андрусишин), Івано-Франківське обласне дер­жавне об’єднання спиртової та горілчаної промисловості „Княгинин“ (Іван Яковець).

Багато ентузіастів, жителів селища залюбки допомагали у впорядку­ванні території. Ця робота була організована завдяки голові селищної ради Ганни Кушнір. А саму культурно-мистецьку програму розробив і здійснив районний відділ культури (начальник відділу Олександра Сте- фінко). В ніч із 6 на 7 липня тут відбувалися нічні чування, які проводив Єзупільський деканат Української Греко-Католицької Церкви.

А 7 липня о 10 год. розпочалося свято духовної пісні „Духова Кри­ниця“, в якому взяли участь аматорські колективи сіл Ямниця, Лисець, Марківці, Красилівка, Угринів, Павлівка, Черніїв, Підлісся, селища Єзу- поля та міста Тисмениці, а також Ірина Лончина у супроводі ансамблю танцю „Міледі“, Христина Ворох, Оксана Катериняк, Тетяна Семочко, Богдан Волосянчук. Не обійшлося свято і без участі хорових колективів з Івано-Франківська, Галича та з Більшівців.

Організатори ще раз переконалися, як потрібні нашим людям такі ду­ховні свята. І допоки б’є ключем невичерпне джерело освяченої Святим Духом води, доти, віримо, не заросте стежина до цього святого місця.

О. ІВАНЕНКО.

(„Галичина“, 11 липня 2002 р.).

Свято з Архиєрейським благословенням

У 2003 році святкування Різдва Івана Христителя біля Духової Кри­ниці, що неподалік Єзуполя і Сільця, пройшло як завжди піднесено і велично. Але мало примітні й особливості.

Напередодні, у неділю, Єзупільський декан УГКЦ о. Богдан Курилів оголосив, що сьомого липня біля Духової Криниці служитиме Єпископ Софрон Мудрий. Це вперше відтоді, як офіційно відновилися урочис­тості коло цього легендарного джерела, біля Духової Криниці відбула­ся Архиєрейська Божественна Літургія, вперше високий духовний са­новник відвідав цю дивовижну і за красою, і за силою місцину. Іще з вечора десятки прочан прийшли сюди на нічні чування, аби дочекатися кульмінації — освячення води Владикою. Прийшли і старі, і малі. Серед них — 90-літня єзупільчанка Антоніна Матушевська, яка, як і в минулі роки, дісталася до урочища пішки. Сіла на лавці в каплиці з нерозлуч­ною вервичкою в руках.

Традиційне свято духовної пісні, що уже кілька років поспіль прохо­дить на Івана біля Криниці Святого Духа, цього разу відбувалося у неді­лю пополудні. За задумом організаторів — відділу культури Тисмениць- кої РДА, Єзупільської селищної ради, Єзупільського деканату УГКЦ — духовний спів мав продовжитися вечірньою відправою, перейти у нічні чування, і, нарешті, завершенням всього стала Божественна Літургія.

Отож, свято розпочалося о 17 годині шостого липня передзвоном мелодійних дзвіночків. Спеціально для відкриття керівник дитячого тан­цювального колективу „Перлинка“ з Єзуполя Ольга Парєшних підготу­вала і розробила зі своїми вихованцями хореографічну композицію.

Традиційними учасниками цього свята є хорові та фольклорні колек­тиви з Ямниці, Угринова, Павлівки, Лисця, Братківців, Єзуполя, Сіль­ця, інших сіл. Відрадно, що відроджується самодіяльна творчість у Рад- чі. Хорова капела з цього села виконала на святі пісню „Через поле України ішла Божа Мати“, слова і мелодію якої придумав 88-річний ве­теран культосвітньої ниви Василь Шиптур. Уродженець Радчі худож­ник Федір Майко написав ікону до теми пісні. А виконували пісню ра­зом з дорослими учасниками капели маленькі солістки Марійка Куца та Іринка Вацеба.

Начальник районного відділу культури Олександра Стефінко заува­жила, що саме цього року на диво помолодшав вік учасників свята ду­ховної пісні. Це не лише добре відомі виконавці, як от зразковий дитя­чий хор „Мрія“ під керівництвом Марії Петрусенко, Оксана Карпів, але й численні юні таланти із сіл району.

Велично звучали духовні пісні і у виконанні гостей свята — молодіж­ного церковного хору „Осанна“ церкви Царя Христа з Івано-Франків­ська, ансамблю Івано-Франківської теологічної академії.

Володимир ЗАНИК.